Медові сестри, Вишиванки та Човни

Майже під світанок до нічного Карпатського базару приходили чотири рідних сестри Гуслянки. Марійка Гуслянка, Васютка Гуслянка, Параска Гуслянка і молодша, яку ніхто не міг запам’ятати, як звати, бо дуже багато говорила і нікому не давала навіть слова спитати за неї…

Жили вони в дальніх хребтах сьогоднішньої Чорногори, і на базар носили свої вишиті сорочки, які раз в рік по одній збирали, так за роки вже купу нашили. Ходили до базару і стояли там, тримаючи ті сорочки, чекали поки хоч хтось підійде і щось роспитає. Але мало хто підходив до них, бо всі були малого зросту і кульгаві дуже. Сорочки ж їхні були прекрасні. Осяяні місячним світлом та відблиском свічок, камені, які вшивалися в орнаменти рукавів та вороту, манили чоловіків. Але сестри так в’їдалися очима своїми в очі чоловіків, що ті вдруге боялися до них підходити, щоб навіть глянути на ті прекрасні вироби. А мала сестра ще й без зупину говорила, що вночі людям і так не притаманне. Говорила хоч би що, без інтересу слухачеві. Самі ж сестри дуже хотіли чоловіка насправді, але були страшні, того й не хотів їх ніхто брати. Йшли роки, вони старішали, та, що молодша, також стала, як і решта три. Сорочки так жодної й не продали. Марійка Гуслянка ж пішла потім у вівчарство, прибрала до себе решту сестер. Потім Марійка, за чутками від людей, погодилась стати Медовою Сестрою, а решта три з нею лягли в труну з медом на сімдесят років.

В сьогоденні ще є явища десь біля Коломиї, коли жінки по ночах стоять із сорочками і продають, але всі сьогодні взяли за правило не говорити ані слова, поки йде час базару, щоб не лякати старих. Але старих більше стоїть. Дивно… Бо, як відомо, Медових Сестер в наші дні вже не роблять, хіба би може в наступних подорожах трапилося село, де є такі жінки, котрі годні ще в труну з медом злягти років так на сімдесят.

Медові сестри і вишиванки

Про човни, які з гір ішли

«Йдуть! Йдуть!» — кричали всі. З гори спускалися човни. Малі, великі, різні… Але човни несли на плечах люди.

Від часів, як десять бід прийшло, минуло вже багато років, і залишки моря подекуди ще підступали до гір, але то вже виходу як такого з хребтів не мали, лише озера лишалися, а там, де вода вимила печери під теперішньою Верховиною, то там камені для жінок-склодувів добували чоловіки. Несучи човни на плечах, дев’ятеро колишніх вівчарів дуже боялися, що вода знову підійде до гір, і того всі свої малі отари на пасовиська виносили таким способом, в човнах. Люди на нічних Карпатських базарах не так любили цікавитись тими вівцями, які були принесені, а дуже любили частувати настоянками вівчарів майже до світанку та слухати їхні історії про страхи людей, що в хмарах живуть, а страхів було десять… (Про це згодом.) І коли ті, наситившись та напившись за свої історії, лягли спати в човни, то колишня ноша їхня собі легко по горі сунулася до села на спинах його отари, наче в пінній воді підносячи свого пастора в долину, до хати, де на нього чекала його родина. Діти то страшно любили дивитися, того жінки не чіпали їх за цю дурість. Нині в горах можна зустріти поодиноких людей, які несуть човен на плечах, лише тепер ті точно не скажуть жодного слова про десять бід і надмогильні трави, бо ноша їхня нині ще важча, аніж найбільша отара у світі.

Про човни, які з гір ішли

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *