Про тих, хто в хмарах живе

На полонинах помежи вівчарів давно ходять чутки про людей, які живуть в хмарах. Є добрі, є злі. Як хмари стають над полонинами низько, то вівчарі беруть свої сокири і ждуть. Як буде, так буде. Вівці відчувають біду і туляться тісніше одна до другої та й уважно дивляться на хмару, яка зависає біля них.

Всяке було, розказують вівчарі. Того року три вівці забрали, цього року десять. Поки вкупі, то ще якось бережемо, а як розійдемся, то можна так всю отару втратити…

Купу років тому одна родина вівчарів занадто довго не сходила по сезону до долини, і як люди пішли за ними до гори, то побачили лише, як Німчуки в хмару стрибали, переносячи туди отару, і дико кричали щось. Кажуть, ліпше тієї мови не розуміти, бо затягне в хмару та й також вівці будете красти…

Розповідей є безліч, але Книга тлумачить то так:

(Переклад не дослівний.)

Ті, що в хмарах живуть, то не від Бога. Покою їм не буде аж до вітру великого. Поки хмари над полонинами є, то в тому і радість, і біда буде.

Домовлятися з тими, що в хмарах, ніхто не зміг. Зло велике ховається там, у глибинах їхніх. Допоки сокира в руках вівчаря, то вівці цілі будуть.

Але був випадок, як з хмари до розмови ті вийшли і кажуть…

Далі буде…

Багато було різних версій про тих, хто в хмарах живе, але одна з них, яка занесена у Велику Карпатську Книгу є дуже цікава, і неодноразово розповідали її люди на нічних Карпатських базарах.

Сталося то було навесні, коли починалися сезони вівчарства, і всі ті, що в горах жили, готувалися до сходження на полонини. Одна родина таких вівчарів першою пішла в гори раніше відведеного традицією часу і десь пропала. Вважалося, що не можна йти в гору, доки сніг стоїть на вершині Драгобрату. Хтось казав, що сиділи вони спочатку мовчки, тижнями дивлячись в тумани і хмари, які кутають гору, а потім стали, подивилися на долину, подивилися на свої вівці, та зі словами: «Ми пішли», — рушили в хмару. Чого і нащо…

Лише згодом з поколіннями переказувалося людьми на землі таке:

В хмарах живуть як добрі, так і злі. Як поступливі, так і вперті. Іноді виходять до людей, щоб підказати щось або зле на вухо шепнути і втекти. Війни тих, хто тепер гуцулами в наш час називається, багато разів були і починалися саме через ті злі нашіптування від напівбогів з хмарів. Що казали, що нашіптували, то лише одиниці знають і мовчать, бо слова дуже ті недобрі чутно іноді з неба було. Але й ті, котрі хорошими були, стали іншими, змінилися. Кажуть, навіть отари свої десь в небі порозводили. Їх Богами називали. Багато там нині таких є. Бо пішло в ті хмари десь сімнадцятеро. Там і поділилися…

Про тих, хто в хмарах живе

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *