Линдюк Кучка

В сім років Линдюк Кучка пропав з дому Труща. Шукали рік, а потім і не шукали вже. Й одного ранку, коли Трущ був надворі, до хати підійшов чоловік і каже: «Трущ, я Кучка, син твій». Трущ розплакався, бо за спиною Кучки стояли звірі з лісу. Дикі кабани, дикі вівці, дикі зайці, два ведмедя і тридцять тхорів. Кучка розвернувся до них і каже: «Можете йти». І звірі пішли.

Трущ навіть не питав, що то таке було, бо такий щасливий був. Але вже за вечерею Кучка розповів, що то звірі, які жили в лісі, де жив і я, але я так їх втомив своїми розмовами, що вони мене вигнали з лісу і привели до твого дому. Далі батько слухав цілу ніч, як той, що вміє, і де був, і що бачив, і що чув, і що знає, і що не знає, і що би хотів увидіти, а що ні, і що би міг, а не може…

І на ранок старий Линдюк дав синові сокиру в руку і відвів до церкви. Переговорив з ксьондзом і віддав його на довічну службу біля церкви дрова рубати. А ксьондзові якраз треба було когось біля церкви на службі.

Линдюка Кучку не канонізували, але стерпіли і похоронили біля родини Великих Мисливців Линдюків. Так ніхто і не взнав, чого звірі його стерпіли і не роздерли, може, бо благий був дуже по життю і нікому зла не бажав…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *