Про кораблі і Різдво

Раніше вважалося, що Бог в один час подарував людям свої вівці, частину своєї небесної пастви. Вже не одні казали, що як зорі блимають, то вівці кліпають очима, а як дощ іде, то вівці плачуть на небі за сестрами і братами своїми, тими, що на землі. Був випадок, що одного вечора Нідійко Дмирук вийшов на гору до своєї полонини і два тижня про щось говорив зі своїми вівцями. Як по двох тижнях розмову скінчив, то глянув на село, потім на небо і на отару свою, і з криком «вже йдем!» побіг разом зі своїми вівцями в небо. З тих пір люди лиш кажуть, коли про нього згадують: «Добрий чоловік був, мав Божу паству».

Святкувати Різдво на Святвечір повелося від того, що рождалася перша зоря, а потім вже по літописах стало відомо, що то рождалася перша Божа вівця і, кліпаючи очима, давала знати, що настав час готувати дванадцять страв і пісні водити всякі, але одна пісня була найпоширеніша, її любили співати переважно чоловіки (жінки ж цю пісню не любили):

Гой, вийшло братство рано з церковці

та й стало собі в три рядочки.

Підемо, браття, колядувати,

підемо, браття, пісні співати.

Заколядуєм миску золота,

миску золота, а другу срібла.

Підемо собі до золотаря,

зробимо собі золоті човни.

Золоті човни, срібні весельця,

та й пустимо-сі на бистру воду.

Тов бистров водов на тихий Дунай,

та й поїдемо краєм-Дунаєм.

Та й поїдемо краєм-Дунаєм,

краєм-Дунаєм на синеє море.

І став вітер дути сильний, і стали люди, і замовкли, і почали дивитися, і бачили різне, і стало небо кольором переливатися, і тому всі дивувалися, і ніхто не мав, що казати. А хто на Святвечір не встиг маржинці дати їсти, то ту маржинку враз у небо затягло, і не стало її. А хто зумів пантрувати рік свою худобинку, то тому примножилося. І смереки в небо пішли, вітром од землі одірвані. І стало тихо так, що нічо чути не було, а лиш тріскіт потім був по небу і щось шкребло над горою, і над ранок стала по ярах у горах дивина різна з’являтися і до людей виходити, і ставала та й дивилася, а люди не знали, що з тим робити…

То було ще тоді, коли не було ні світу багато, ні землі багато, а лиш жили собі трохи люди між горбами і в горбах. Та й ходили одне до другого по хатах, як холод прийде, та й щось собі говорили. А одного року стало так, що всі ті зібралися та й все те, що мали, знесли на одну полонину, і стали собі човни великі будувати. А як човни були готові, то лишили тільки трохи своїх, а самі на борти позалазили та й пішли плаєм поміж гір по Черемошу аж до моря, а тим, що полишалися, наказали жити і множитись там, де є, і худобинку випасати, і пісні співати, бо скоро вернуться за ними з походу… Але не вернулись.

Кажуть, та зоря, що на Святвечір світить, то головна вівця, яка веде за собою решту. А ще кажуть таке, що ті, які пішли до морів кораблем, то так і згинули, та Бог забрав їх до себе, аби ті доглядали його паству, піклувались про неї та й раз у рік і до землі дивилися. То як хтось чує, як щось шкребе по горбах, то вже значить, що йде човен Божих вівчарів. Дванадцять на веслах стояли, дванадцять за людьми дивилися. Та й люди в подяку за то виносили надвір дванадцять страв, аби мали що вівчарі небесні поїсти з дороги й аби не відбирали худобинку, а ще на рік лишили.